Abstract
<jats:p>У статті досліджено проблемні питання встановлення та обчислення строків проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні України як одного з ключових процесуальних механізмів, через який визначаються межі допустимого втручання держави у конституційні права людини. Обґрунтовано, що строк дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій має розглядатися не як суто технічний елемент процесуальної форми, а як самостійна кримінальна процесуальна гарантія, покликана забезпечити правову визначеність, пропорційність обмеження прав особи та реальність судового контролю за діяльністю сторони обвинувачення. Показано, що у сфері негласного втручання саме часові межі судового дозволу визначають не лише організаційний порядок дій уповноважених суб’єктів, а й допустимий обсяг обмеження права на недоторканність житла, таємницю спілкування та невтручання у приватне і сімейне життя. У роботі встановлено, що чинне кримінальне процесуальне регулювання не забезпечує належної єдності у визначенні фактичної тривалості двомісячного строку дії ухвали слідчого судді, передбаченого ч. 1 ст. 249 КПК України. На підставі аналізу правозастосовної практики виокремлено нормативний (загальний) та обмежувальний способи обчислення такого строку, внаслідок застосування яких однакова за законодавчим формулюванням тривалість судового дозволу фактично може коливатися від 59 до 63 діб. Доведено, що така варіативність зумовлює неоднакову інтенсивність втручання у права особи залежно від календарного періоду постановлення ухвали та обраного слідчим суддею способу обчислення, а тому не повною мірою узгоджується з вимогами правової визначеності, рівності перед законом і судом, а також із гарантійною природою кримінальних процесуальних строків. Особливу увагу приділено питанню неприпустимості механічного застосування до строків проведення негласних слідчих (розшукових) дій загальних правил обчислення та реалізації процесуальних строків, установлених для інших процесуальних ситуацій. Обґрунтовано, що неврахування дня, з якого починається строк, автоматичне перенесення моменту його закінчення у зв’язку з вихідними чи святковими днями, а також буквальне поширення загальної заборони на проведення слідчих дій у нічний час не відповідають природі негласних слідчих (розшукових) дій як безперервного і прихованого різновиду процесуальної діяльності. Доведено, що застосування таких загальних правил здатне породжувати юридичну невизначеність щодо початку, перебігу та завершення строку дії судового дозволу, а відтак і ставити під сумнів законність негласного втручання та допустимість одержаних результатів у доказуванні. У статті також проаналізовано основні способи формулювання строків проведення негласних слідчих (розшукових) дій у резолютивних частинах ухвал слідчих суддів. Виявлено, що найбільш повно вимогам правової визначеності відповідає комбінований спосіб, за якого одночасно зазначаються одиниця обчислення часу, тривалість строку, момент його початку та конкретна календарна дата завершення дії дозволу. Саме такий підхід мінімізує ризики неоднозначного тлумачення часових меж негласного втручання, посилює передбачуваність правозастосування та сприяє зміцненню процесуальних гарантій прав особи.</jats:p>