Abstract
<jats:p>У статті досліджено феномен консолідації як багатовимірний процес, що об’єднує політичну волю, волонтерський рух, економічну справедливість та довіру до інституцій. Обґрунтовано концепцію трансформації стійкості: від національної ідентичності як ключового чинника, через етап солідаризації (активного відстоювання), до фази консолідації (творення нової суб’єктності). Визначено, що в умовах війни ідентичність перетворюється на дієвий механізм самозбереження держави, де особливу роль відіграють громадянське суспільство та колективна пам’ять. Доведено, що подальше зміцнення нації залежить від розбудови «справедливої економіки», підтримки середнього класу та розвитку людського потенціалу, що дасть змогу Україні не лише вистояти, а й утвердитися в європейському просторі. Підкреслено, що в сучасний період відбувається переосмислення колоніального минулого та формування модерної нації. Духовно-культурна стійкість у цьому вимірі – це здатність суспільства фільтрувати штучно нав’язані ворожим інформаційним впливом інтерпретації історії чи подій через внутрішнє несприйняття чужого світогляду та цінностей. Наголошено на унікальності українського прецеденту, а саме: консолідація відбулася не через примус, а завдяки усвідомленій партнерській взаємодії влади та громадянина. Стверджується, що співпраця Збройних Сил України та громадянського суспільства сформувала модель безпеки, у якій культура й історична пам’ять є фундаментальними осередками опору. Резюмовано, що національна стійкість України є ключовим чинником стабільності всього європейського простору.</jats:p>