Abstract
<jats:p>У статті досліджується проблема забезпечення права на приватність у цифрову епоху через призму фідуціарних правовідносин. Автор аналізує міжнародно-правові засади охорони приватності, закріплені у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Європейській конвенції з прав людини, а також простежує еволюцію доктринального розуміння приватності від класичного «права бути залишеним у спокої» до концепції контекстуальної цілісності Хелен Ніссенбаум, згідно з якою приватність є правом на відповідний потік особистої інформації в межах певного соціального контексту. Значну увагу приділено критичному аналізу домінуючої моделі інформованої згоди як основного механізму захисту персональних даних. Обґрунтовується, що ця модель є неефективною з огляду на фундаментальну нездатність користувачів оцінити всі наслідки надання згоди, значний обсяг і складність умов конфіденційності, інформаційну асиметрію на стороні контролерів даних, асиметрію влади, що проявляється у маніпулятивному дизайні інтерфейсів, а також фактичну монополію цифрових компаній, яка позбавляє користувача реальної альтернативи. На основі порівняльного аналізу ознак фідуціарних відносин та правовідносин між контролерами персональних даних і користувачами автор доводить наявність між ними значної структурної подібності, що обумовлює доцільність застосування фідуціарних обов’язків лояльності, дбайливості та конфіденційності до діяльності цифрових компаній. Розкривається зміст цих обов’язків: обов’язок лояльності передбачає заборону маніпулювання користувачами, дії в їхніх інтересах та уникнення конфлікту інтересів; обов’язки дбайливості й конфіденційності спрямовані на забезпечення безпеки персональних даних, зокрема через принцип слідування обов’язків за даними. Автор аналізує переваги фідуціарного підходу, зокрема його кореляцію з принципами обмеження мети та мінімізації даних, закріпленими у Загальному регламенті про захист даних ЄС, а також розглядає критику цієї концепції, що стосується проблеми подвійної лояльності, несумісності з рекламними бізнес-моделями та труднощів правозастосування. Водночас досліджуються альтернативні підходи до посилення приватності, включаючи антимонопольне регулювання, функціональну сумісність та екологічну аналогію надмірного збору даних. У підсумку обґрунтовується, що фідуціарна модель не є універсальним вирішенням проблеми захисту приватності, проте надає цінний додатковий правовий інструментарій, який доцільно застосовувати в українському законодавстві щодо окремих сфер, де користувач є особливо вразливим.</jats:p>