Abstract
<jats:p>Метою статті є характеристика права на заборону використання військовослужбовців для виконання завдань, не пов'язаних з військовою службою як складової соціального захисту військовослужбовців. У статті здійснено науково-правовий аналіз однієї з ключових норм законодавства у сфері соціального захисту військово- службовців, що закріплює заборону їх використання для виконання завдань, не пов’язаних із проходженням військової служби. Автор відмічає, що в науковій літературі традиційно акцент робиться переважно на матеріальних складових соціального захисту, таких як грошове, медичне забезпечення, житлові гарантії та пенсійні виплати, тоді як заборона використання військовослужбовців для виконання завдань, не пов'язаних з військовою службою залишається недостатньо дослідженою. Обґрунтовано, що розміщення відповідної норми серед основних прав військово-службовців свідчить про її фундаментальний характер і дозволяє розглядати її як самостійне суб’єктивне право у системі соціального захисту. Доведено, що ця норма виконує важливу гарантійну функцію, спрямовану на обмеження дискреційних повноважень військового керівництва та запобігання зловживанням у відносинах підпорядкованості. Окрему увагу приділено аналізу винятків із загальної заборони, які допускають залучення військовослужбовців до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій виключно за рішенням парламенту, що забезпечує демократичну легітимацію таких рішень і запобігає довільному розширенню функцій військової служби. Підкреслено, що зазначена норма узгоджується із загальними принципами права на працю та заборони примусової праці, водночас враховуючи специфіку військової служби.. Зроблено висновок, що заборона використання військовослужбовців поза межами їх професійної діяльності є важливим елементом їх правового статусу та невід’ємною складовою сучасної системи соціального захисту, ефективність якої залежить як від належного нормативного регулювання, так і від практики його реалізації</jats:p>