Abstract
<jats:p>У статті здійснено комплексний аналіз еволюції розуміння застереження в науці й практиці сучасного міжнародного права як особливого правового механізму, що забезпечує баланс між універсальністю участі держав у багатосторонніх міжнародних договорах і необхідністю збереження їхнього об’єкта та мети. Доведено, що інститут застережень сформувався у відповідь на ускладнення міжнародних відносин, розширення сфери договірного регулювання та зростання потреби в залученні якомога більшої кількості держав до договірних режимів. Простежено генезу доктринальних підходів до визначення поняття «застереження» від ранніх наукових концепцій першої половини ХХ століття до його кодифікованого закріплення у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та подальшої деталізації, зокрема у Керівництві з практики Комісії міжнародного права ООН 2011 року. Обґрунтовано, що попри різноманітність формулювань у доктрині, ключовими ознаками застереження залишаються його односторонній характер, спрямованість на виключення або зміну юридичної дії окремих положень договору щодо держави, яка його сформулювала, а також зв’язок із процедурою надання згоди на обов’язковість договору. Особливу увагу приділено трансформації підходів до допустимості застережень: від принципу одностайної згоди, характерного для практики періоду Ліги Націй, до критерію сумісності застереження з об’єктом і метою договору, сформульованого в Консультативному висновку Міжнародного суду ООН 1951 року щодо застережень до Конвенції про геноцид і закріпленого у статті 19 Віденської конвенції 1969 року. Розкрито значення цього переходу для розвитку сучасного договірного права, проаналізовано основні види застережень, зокрема обмежувальні, територіальні та застереження про невизнання, а також висвітлено проблеми їх відмежування від заяв про тлумачення. Встановлено, що критерієм такого розмежування є не формальна назва односторонньої заяви, а її юридичний ефект. Досліджено юридичні наслідки правомірних і неправомірних застережень, особливості їх застосування у сфері міжнародного захисту прав людини та специфіку участі міжнародних організацій у відповідних договірних режимах. Констатовано, що сучасне розуміння застереження ґрунтується на поєднанні принципу суверенної згоди держав із вимогами цілісності міжнародного договору, а подальший розвиток цієї проблематики пов’язаний із уточненням наслідків недопустимих застережень і аналізом новітньої міжнародної практики.</jats:p>