Епос «Дігеніс Акріт» як джерело з історії ментальностей: асиметрична війна, політична автономія та гібридна ідентичність анатолійського порубіжжя

<jats:p>Стаття присвячена міждисциплінарному дослідженню епічної поеми «Дігеніс Акріт» як унікального джерела з історії ментальностей візантійсько-арабського порубіжжя 9-10 століть. У сучасній історіографічній парадигмі відбувається остаточна відмова від сприйняття епосу як наївної фольклорної казки чи, навпаки, фактологічної хроніки. Автор доводить, що художня тканина поеми через призму «магічної ментальності» достовірно фіксує колективний світогляд, систему соціальних цінностей і мілітарні реалії прикордонного суспільства. Дослідження здійснюється за трьома основними напрямами: аналіз військової стратегії, проблема політичної децентралізації та питання формування транскультурної ідентичності. У статті обґрунтовано, що описані у поемі бойові зіткнення ілюструють еволюцію візантійського військового мистецтва – перехід від генеральних битв до асиметричної стратегії виснаження. На практичному рівні фронтиру ця доктрина, зафіксована у трактаті «De Velitatione Bellica», реалізовувалася через партизанську тактику: виснажливе патрулювання, засідки та маневрені операції акрітів, чиєю головною мотивацією був захист власного домогосподарства (ойкосу), а не абстрактних імперських чи релігійних ідей. Окрему увагу приділено кульмінаційній сцені зустрічі Дігеніса з імператором на Євфраті, яка розглядається як індикатор глибокої політичної децентралізації Візантії. Зухвала поведінка протагоніста та дарування йому імператорського хрисовула і титулу патрикія інтерпретуються як вимушений юридичний компроміс: слабкий імперський центр був змушений легітимізувати фактичну автономію провінційних магнатів в обмін на їхню номінальну лояльність і захист кордонів. Зрештою, аналіз змішаного походження протагоніста (сина арабського еміра та візантійської нобілянки) підтверджує сприйняття анатолійського фронтиру як інтенсивної «контактної зони». Феномен Дігеніса («Двонародженого») долає жорсткі бінарні опозиції між християнами та мусульманами, ілюструючи простір, де військовий прагматизм, династичні інтереси та транскультурний осмос утворювали єдиний соціокультурний каркас. Доведено, що епос є прямою проекцією правового та військового дисонансу між Константинополем і периферією.</jats:p>