Abstract
<jats:p>У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження інституту дистанційної праці в системі державної служби України. Автор констатує, що стрімка цифровізація управлінських процесів, зумовлена викликами пандемії COVID-19 та повномасштабним вторгненням Російської Федерації, призвела до необхідності переосмислення традиційних підходів до організації публічної служби. Основну увагу приділено розбудові чіткого понятійно-категоріального апарату, оскільки існуючі розбіжності між нормами Кодексу законів про працю України та спеціальним законодавством про державну службу створюють правові колізії. У межах дослідження розмежовано дефініції «дистанційна робота», та «виконання посадових обов’язків поза межами адміністративної будівлі». Доведено, що для державної служби категорія «дистанційна праця» має специфічну правову природу, оскільки вона не є лише технічним способом виконання завдань, а виступає особливим режимом публічно-службових відносин, що має забезпечувати безперервність реалізації функцій держави. Автор аналізує правовий статус державного службовця в умовах віддаленої роботи, висвітлюючи питання дисциплінарної відповідальності, контролю за робочим часом та забезпечення інформаційної безпеки. Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення «права на відключення» (right to disconnect) як гарантії захисту від порушення балансу між роботою та особистим життям. У висновках сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Закону України «Про державну службу» з метою уніфікації термінології та підвищення ефективності дистанційного управління в державному секторі. Стаття має практичне значення для науковців, законодавців та керівників служб управління персоналом державних органів. Ключові слова: державна служба, дистанційна праця, правова природа, понятійно-категоріальний апарат, публічне управління, трудове право, режим робочого часу, цифровізація, правовий статус державного службовця, інформаційна безпека. </jats:p>