Abstract
<jats:p>У статті здійснено розгорнутий історико-теоретичний аналіз передумов формування біодинаміки як самостійного напряму здоров’язбереження у контексті становлення тілесно-орієнтованої терапії ХХ століття. Актуальність дослідження зумовлена зростанням психоемоційного навантаження, поширенням хронічного стресу та психосоматичних розладів, що потребують інтегративних моделей підтримки та відновлення здоров’я людини. У сучасних умовах фрагментарність медичних і психологічних підходів актуалізує необхідність осмислення цілісних концепцій, які поєднують тілесні, емоційні та когнітивні процеси в єдину систему регуляції. Метою роботи є систематизація історичних і теоретичних засад становлення біодинамічного підходу та обґрунтування його місця у сучасному науковому дискурсі здоров’язбереження. У процесі дослідження застосовано методи теоретичного аналізу й узагальнення наукових джерел, історико-логічний аналіз еволюції тілесних концепцій, порівняльний аналіз підходів, а також інтерпретацію їх положень у контексті сучасних реабілітаційних і превентивних практик. Розглянуто внесок Вільгельма Райха у формування тілесно-орієнтованої парадигми, зокрема його концепцію м’язового панцира як соматичного еквівалента психологічних захисних механізмів та ідею функціональної єдності психічних і соматичних процесів. Проаналізовано подальший розвиток його ідей у біоенергетичному аналізі Александра Лоуена, який розвинув характерологічну модель тілесної структури та обґрунтував значення заземленості, дихання й тілесної експресії у процесах емоційної регуляції. Доведено, що спільним концептуальним підґрунтям зазначених напрямів є розуміння тіла як носія психоемоційного досвіду, регуляторного ресурсу та інструмента особистісної трансформації. На основі проведеного аналізу, біодинаміку запропоновано розглядати як цілісну міждисциплінарну систему, що інтегрує тілесну усвідомленість, увагу, рух, дихання та механізми саморегуляції у практиках збереження і відновлення здоров’я.</jats:p>