Abstract
<jats:p>У статті розкрито теоретико-методологічні засади дослідження сфери культури як об’єкта суспільно-географічного аналізу. Обґрунтовано, що сфера культури повинна розглядатися не лише як сукупність закладів, видів діяльності та культурних практик, а як складно організована територіально-суспільна підсистема, інтегрована в загальну структуру територіальної організації суспільства. Визначено місце сфери культури у системі соціальної інфраструктури, охарактеризовано її просторово-функціональні, інституційні, комунікаційні та символічні виміри. Показано, що суспільно-географічний підхід дає змогу виявити закономірності розміщення закладів культури, рівні культурної забезпеченості населення, ступінь територіальної доступності культурних послуг, ієрархію культурних центрів, ареали концентрації культурного потенціалу та осередки культурної периферії. Особливу увагу приділено категоріальному апарату дослідження: «сфера культури», «культурний простір», «територіальна організація», «культурна інфраструктура», «культурний потенціал території», «культурний каркас розселення», «центр–периферія у сфері культури». Запропоновано розглядати сферу культури як багаторівневу систему, що функціонує на національному, регіональному, локальному та поселенському рівнях і формується під впливом історико-географічних, демографічних, соціально-економічних, етнокультурних, інституційних і політико-управлінських чинників. Аргументовано доцільність поєднання системного, територіального, мережевого, типологічного та управлінського підходів у її вивченні. Доведено, що в сучасних умовах децентралізації, воєнних руйнувань і стратегічного переосмислення державної культурної політики суспільно-географічний аналіз сфери культури набуває не лише пізнавального, а й прикладного значення. Він створює наукові підстави для оцінки територіальних диспропорцій, оптимізації мережі закладів культури, формування культурних округів, підвищення доступності культурних послуг та інтеграції культури у регіональну політику розвитку.</jats:p>