Abstract
<jats:p>У статті проаналізовано трансформаційні процеси в українській есеїстиці періоду Незалежності (1991–2023 рр.) крізь призму її ролі у конструюванні національної ідентичності. На прикладі аналізу збірки есеїв «Код нації» виявлено, що ключовим механізмом впливу на аудиторію є іллокутивна сила висловлювання, спрямована на трансформацію когнітивних та аксіологічних установок адресата. Дослідження демонструє, як через «ми-дискурс», системне використання пресупозицій та імплікатурних структур відбувається інтеріоризація ідей національної приналежності, де висновки автора сприймаються читачем як власні переконання. Особливу увагу приділено актуалізації історичної пам’яті як стратегічного ресурсу консолідації, було становлено, що в есеїстиці минуле переводиться з площини пасивної меморіалізації у сферу нормативного смислотворення. Через оптику мікроісторії та матеріальної культури автори збірки легітимізують цивілізаційну глибину українства, пропонуючи метафору «генетичного коду» як основу для міжпоколінної передачі культури. Паралельно з цим проаналізовано лінгвопрагматику мовного питання – в есеях мова репрезентується не лише як засіб спілкування, а як фундаментальний складник національної безпеки та соціокультурної стійкості. Через опозицію «свій – чужий» та деонтичні модальні маркери утверджується пріоритетність української мови як умови подолання колоніальної спадщини. У роботі описано стратегії деконструкції радянських репрезентаційних схем, що ґрунтувалися на міфах про «селянськість» та «вторинність» української культури. Натомість есеїстика пропонує суб’єктну модель ідентичності, де локальна традиція стає зразком для ширшого національного самоопису. Зроблено висновок, що сучасний український есей є відкритою системою, здатною інтегрувати різні соціальні групи навколо спільної цінністної основи – свободи, гідності та європейської цивілізаційної орієнтації, що забезпечує внутрішню стійкість та зовнішню суб’єктність держави в умовах глобальних викликів.</jats:p>