Abstract
<jats:p>Статтю присвячено феномену повільного кіно в контексті візуальної культури кінця ХХ – початку ХХІ сторіч. У статті розглянуто основні напрями сучасних досліджень повільного кіно: через аналіз візуальної форми (довгий план, ослаблений наратив тощо) і на основі відтворення онтології кінообразу. Мета роботи – осмислення повільного кіно як феномена сучасної візуальної культури і водночас визначення повільного кіно як відображення значущих тенденцій, що формують культуру ХХІ сторіччя.Методологія дослідження є міждисциплінарною, що передбачає залучення теорій культури, кінодосліджень і філософських концепцій кіно. Такий підхід дозволяє вийти за межі вузьких кінознавчих досліджень, в яких раніше переважно вивчалося повільне кіно, і дослідити цей феномен візуальної культури у його різноманітних зв’язках з теоріями сучасності, глобалізації і цифрового капіталізму. Культурологічний аналіз повільного кіно надає можливість побачити його в контексті ширших процесів розвитку візуальної культури. Вивчення темпорального виміру фільмів режисерів Лісандро Алонсо, Апічатпона Вірасетакула, Лав Діаса, Цай Мінляна, Карлоса Рейгадаса, Бела Тарра та інших дозволило визначити різні темпоральні режими, що конструюють кінодосвід, і їхній зв'язок з темпоральними режимами глобалізації.Наукова новизна дослідження. Повільне кіно розглянуто через категорію часу, яка є основою для будь-якого осмислення цього феномена сучасної культури. Дослідження повільного кіно залучено до більш широкого контексту розмислів про природу сучасності Джорджо Агамбена і Пітера Осборна. Поставлено під сумнів концепції повільного кіно як ретроградного заперечення сучасності, натомість аргументовано, що повільне кіно є продуктом сучасності, який є надзвичайно важливим при формуванні її можливих векторів розвитку.У висновках обґрунтовується, що повільне кіно є значущою складовою сучасної візуальної культури, адже є однією з форм проблематизації розуміння сучасності. Творчість режисерів повільного кіно дозволяє подолати заходоцентричний наратив історії кіно і презентувати нові форми організації кінодосвіду країн, що довгий час вважалися периферією світової культури. Повільне кіно створює альтернативні форми темпоральності, що дозволяють критично поглянути на домінуючі культурницькі стратегії, які виробляються за епохи глобалізації і цифрового капіталізму.</jats:p>