Abstract
<jats:p>У статті здійснено компаративний аналіз наративних моделей осмислення історичної травми та культури пам’яті в німецькій та українській літературах другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Дослідження зосереджене на виявленні поетикальних особливостей художньої репрезентації травматичного досвіду через аналіз роману Бернгарда Шлінка «Vorleser» / «Читець» (1995) та сучасної української воєнної прози, зокрема, роману Тамари Горіха-Зерня «Töchterchen» / «Доця» (2015). Аналіз матеріалу дослідження продемонстрував два принципово різні наративні модуси репрезентації культури пам’яті та травми, які отримали у свій час представники обох лінгвоспільнот – рефлексивний наратив провини в німецькій літературі та документальний наратив пережитих воєнних подій в українській прозі. Німецька література пам’яті характеризується часовою дистанцією та використанням прийомів ретроспекції. Українська воєнна проза демонструє синхронність створення та переживання травми, фрагментарність композиції як відображення травматичної свідомості, домінування мотиву жертви та функціонування тексту як безпосереднього свідчення. Дослідження доводить, що обидві літературні традиції, попри протилежні етичні позиції «агресора» та «жертви», виконують спільні терапевтичні та меморіальні функції, сприяючи формуванню колективної пам’яті та національної ідентичності.</jats:p>