Abstract
<jats:p>У статті досліджено стильову своєрідність та ідейно-естетичні домінанти прози Мирослава Дочинця в контексті трансформацій українського літературного дискурсу межі ХХ–ХХІ століть. Актуальність роботи зумовлена необхідністю теоретичного осмислення феномену необарокової прози та специфіки оновлення жанрових форм (роман-сповідь, роман-діяріуш, притча) у сучасній літературі. Наукова новизна полягає в комплексному аналізі синтезу архаїчних художніх систем та модер- них наративних технік у творчості митця. У роботі простежено зв’язок романістики М. Дочинця (зокрема романів «Вічник», «Криничар», «Горянин») із традицією українського барокового діяріушу XVII–XVIII століть. Доведено, що автор не просто імітує давню форму щоденника, а реанімує її як інструмент формування ідентичності та збереження духовної тяглості в умовах глобалізованого світу. У ході дослідження з’ясовано, що фундаментом індивідуального стилю письменника є концепт «світу як книги», де пейзаж Карпат трансформується у сакральний ландшафт, а оповідь набуває рис аскези. Особливу увагу приділено аналізу афористичності як жанрового маркера притчевості та засобу інтелектуалізації тексту. Визначено роль діалектної лексики та специфічного синтак- сису «горянської» мови, що виступають не лише засобом етнографічної локалізації, а й онтологічною категорією, яка легітимізує архетип Мудреця. У статті формується висновок, що художній світ М. Дочинця є цілісним текстом-універсумом, де кордоцентризм української духовності поєднується з екзистенційними пошуками сучасності. Доведено, що двовекторна природа творчості митця – поєднання архаїчної укоріненості та модер- ного дискурсу – дозволяє кваліфікувати його доробок як значуще явище необарокової літератури, що повертає українському слову його глибинний філософський вимір.</jats:p>