БЕЗПЕКА ЦИФРОВОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ДОКТРИНАЛЬНІ ТА КАТЕГОРІАЛЬНІ ЗАСАДИ

<jats:p>У статті обґрунтовано доцільність розгляду безпеки цифрового простору України як самостійного об’єкта державного управління, що не зводиться до технічного кіберзахисту інформаційних систем. Показано, що цифровий простір утворюється взаємодією електронних комунікацій, державних реєстрів, хмарних сервісів, цифрових платформ, критичної інформаційної інфраструктури, алгоритмічних систем, даних, органів публічної влади, бізнесу та громадянського суспільства. Його мережевість, трансграничність, висока швидкість змін і залежність від приватної технологічної інфраструктури унеможливлюють результативне управління виключно через централізовані адміністративні приписи. Розмежовано поняття кібербезпеки, інформаційної безпеки, цифрової стійкості, технологічного суверенітету та безпеки цифрового простору. Запропоновано авторське визначення останньої як підтримуваного системою публічного управління стану захищеності, стійкості, керованості та ціннісно узгодженої впорядкованості цифрового середовища, за якого забезпечуються безперервність життєво важливих послуг, суверенність критичних даних і технологічних рішень, права людини, довіра до електронної держави та спроможність учасників спільно запобігати, виявляти, стримувати, локалізувати й долати наслідки цифрових загроз. Систематизовано доктринальні принципи державного управління у досліджуваній сфері: законність, людиноцентричність, ризик-орієнтованість, пропорційність, стійкість за проєктуванням, субсидіарність, інтероперабельність, підзвітність, технологічна нейтральність, державно-приватна взаємодія, міжнародна сумісність та адаптивне навчання. Визначено рівні управління безпекою цифрового простору: загальнодержавний, секторальний, територіальний, організаційний і платформний. Обґрунтовано управлінський цикл, який поєднує доктринальне цілепокладання, стратегування, нормативне закріплення, формування спроможностей, моніторинг, реагування, відновлення та перегляд політики. Наукова новизна полягає у перенесенні акценту з охорони окремих інформаційних ресурсів на забезпечення цілісної безпеки соціотехнічного цифрового середовища та публічних інтересів у ньому. Практичне значення мають запропоновані критерії віднесення цифрових процесів до об’єктів державного управління і рамка для узгодження стратегій кібербезпеки, цифрової трансформації, захисту критичної інфраструктури та прав людини.</jats:p>