Abstract
<jats:p>У статті здійснено комплексний аналіз інституту генеральних комісарів як ключового елементу системи цивільного управління, запровадженої нацистською владою на території Півдня України в умовах реалізації політики «нового порядку» в роки Другої світової війни. Акцентовано увагу на тому, що саме генеральні комісари відігравали провідну роль у практичному впровадженні окупаційних директив на регіональному рівні, поєднуючи адміністративні, політичні, економічні та репресивні функції. Показано місце генеральних комісаріатів у владній ієрархії рейхскомісаріату «Україна» та окреслено специфіку їхньої взаємодії з центральними органами нацистського управління. Особливу увагу приділено діяльності генеральних комісарів на Півдні України, що дозволяє виявити як загальні риси функціонування окупаційної адміністрації, так і регіональні особливості, зумовлені соціально- економічними та демографічними чинниками. Наголошено на тому, що слабка координація між центральною владою рейху та місцевими адміністративними структурами, а також внутрішні суперечності в нацистській управлінській вертикалі сприяли зростанню автономії генеральних комісарів і формуванню різних моделей управлінської практики. Проаналізовано кадровий склад генеральних комісарів, їхній попередній партійний і адміністративний досвід, а також вплив особистісного чинника на характер здійснення окупаційної політики. На прикладі біографій К. Зельцнера, Е. Опермана та А. Фрауенфельда простежено, як індивідуальні управлінські стилі визначали специфіку реалізації репресивних, економічних і пропагандистських заходів у межах окремих генеральних округів. Зроблено висновок, що інститут генеральних комісарів мав виразні риси колоніального типу управління, був спрямований на максимальну експлуатацію ресурсів окупованих територій і водночас залишався внутрішньо суперечливим та нестабільним елементом нацистської адміністративної системи.</jats:p>