Abstract
<jats:p>У статті досліджується зміст і значення принципу «non-refoulement» крізь призму прийняття адміністративних рішень Державною прикордонною службою України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Обґрунтовано, що принцип невислання є одним із фундаментальних стандартів міжнародного права у сфері захисту біженців, який забороняє повернення осіб до держав, де існує реальна загроза їх життю, свободі або ризик зазнання катувань чи нелюдського поводження. Встановлено, що цей принцип має імперативний характер і поширюється як на осіб, яким уже надано міжнародний захист, так і на шукачів притулку. Проаналізовано національне законодавство України, що регулює діяльність Державної прикордонної служби України, зокрема щодо застосування процедур примусового повернення, видворення та реадмісії. Виявлено, що поєднання контрольних функцій із повноваженнями щодо прийняття рішень про переміщення осіб створює ризики порушення принципу «non-refoulement», особливо в умовах застосування прискорених процедур. Наголошено на проблемах недостатньої індивідуалізації оцінки ризиків, обмеженого доступу до процедур притулку та неефективності механізмів оскарження. Окрему увагу приділено аналізу рішень Європейського суду з прав людини, які формують стандарти застосування принципу невислання та визначають обов’язок держав здійснювати ретельну оцінку обставин кожної справи. Аргументовано, що адміністративні акти Державної прикордонної служби України не можуть розглядатися виключно як інструменти міграційного контролю, а повинні відповідати міжнародним зобов’язанням України у сфері прав людини. Зроблено висновок про необхідність удосконалення національного законодавства та адміністративної практики шляхом посилення процесуальних гарантій, забезпечення ефективного доступу до процедури міжнародного захисту та впровадження механізмів індивідуалізованої оцінки ризиків, що відповідають європейським стандартам.</jats:p>