Сучасна українська репортажистика: від травми до збереження історичної пам’яті

<jats:p>У центрі уваги статті є сучасна українська мала проза, яка представлена в літературно-культурному просторі в різних жанрах.</jats:p> <jats:p>Розглянуто репортажистику воєнного часу як спосіб свідчення про пережите, вплив травми на історичну пам’ять й ідентичність народу та перехід жанру репортажу власне в письменство. Представлено два блоки художніх матеріалів – література факту, нон-фікшн та художня проза, малі епічні жанри. Звернуто увагу на історичні витоки сучасного репортажу.</jats:p> <jats:p>Репортажну прозу останніх років, зокрема про російсько-українську війну, можна диференціювати за різними ознаками: тематично, про окремі міста чи регіони, репортажі різних років, репортажі окремих авторів, збірники колективного авторства тощо. У статті проаналізовано репортажі зі збірки «77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни», а також «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму» Наталії Гуменюк, «На власній шкірі» Світлани Ославської, «Бахмут» і «Списки» Мирослава Лаюка. На основі аналізу цих творів показано, що під впливом війни відбуваються модифікації жанрів, журналістське документування стає основою літератури. Події кожного року війни мали в літературі відповідне осмислення, однак репортаж був серед найпопулярніших жанрів. Такі твори з часом набували глибшого осмислення, збагачувалися авторськими рефлексіями, нарощували аналіз зображеної дійсності, як це властиво художній літературі. Четвертий рік війни репрезентує появу справді художньої прози малих жанрів, яка «виросла» з репортажистики. У цьому аспекті звернуто увагу на репортажну прозу Артура Дроня «Геміґвей нічого не знає».</jats:p> <jats:p>Зазаначено, що специфіка воєнного репортажу як жанру малої прози дозволяє описувати реальні події через субʼєктивний погляд автора. У центрі розповіді – окремі люди, з їхніми власними траге-діями та перемогами. Ці тексти допомагають зберігати людські історії, фіксувати злочини, прогово-рювати травми для їх усвідомлення і перепроживання задля збереження історичної пам’яті.</jats:p>